Важливу роль у комунікативних процесах грають семіотичні моделі.
Основна одиниця, якою оперує семіотика, — знак, символ. Приміром, поняття «знакової фігури» повною мірою стосується семіотики. «Знакові фігури» впливають на комунікативні процеси. Як дим від багаття є знаком багаття, так і імідж людини, організації, країни — все це семіотичні поняття.
Семіотика допомагає паблік рилейшенз відповісти на питання:
Як символізувати лідера, організацію, країну?
Які характеристики мають ті або ті символічні значення для нашого сприйняття?
Що приховується за тим або тим символом?
Ми вже розглянули деякі приклади використання семіотики в різних видах комунікації. Тепер зупинимося на найбільш відомих семіотичних моделях — Р. Якобсона, У. Еко, Ю. Лотмана, Р.Барта.
1. Модель Романа Якобсона
Роман Якобсон відомий лінгвіст і семіотик. У післяреволюційні роки він переїхав у Прагу, а потім у США, де працював професором Массачусетського технологічного інституту. У своїй роботі «Лінгвістика й поетика» він представив мовну комунікацію у вигляді шести факторів, кожному з яких відповідає особлива функція мови.
Емотивна(експресивна) функція
Пов’язана з адресантом і має на меті вираження його ставлення до того, що він говорить. У мові, як правило, той самий зміст навіть інтонаційно ми можемо оформити так, щоб було зрозуміле наше схвалення, осуд тощо. Р. Якобсон наводить приклад, що актор Московського художнього театру як експеримент вимовляв фразу «Сьогодні ввечері» за допомогою сорока різних інтонацій. І що найважливіше — ці інтонації однозначно зчитувалися аудиторією.
Конативна функція (функція засвоєння)
Відбиває орієнтацію на адресата. Сюди підпадають серед іншого такі форми мовлення, як кличний відмінок і наказовий спосіб. Вона виражає безпосередній вплив на співрозмовника.
Фатична функція
Зорієнтована на контакт, для неї важлива не передача інформації, а підтримка контакту. Це розмови про погоду, розмови під час святкування дня народження, де найважливішим стає не новизна інформації, а процес підтримки контакту. Ми часто перевіряємо контакт словами «Ти слухаєш?, Ти чуєш?»
Метамовна функція
Пов’язана з кодом: не знаючи слова, ми можемо запитати про його значення й дістати відповідь. Відповідь може бути дана описово, за допомогою інших слів, а може й просто за допомогою показу предмета.
Поетична функція
Спрямована на повідомлення. Це центральна функція для словесного мистецтва, для якого характерна більша увага до форми, ніж до змісту повідомлення. Наше побутове мовлення більш зорієнтоване на зміст.
Референтивна(денотативна, когнітивна) функція
Зорієнтована на контекст і являє собою відсилання на об’єкт, про який іде мова в повідомленні.
Роман Якобсон запропонував також свій аналіз знаків, уважаючи, що «для зорових знаків важливіше просторовий вимір, а для слухових — часовий.
Р. Якобсон істотно доповнив і розвинув розподіл знаків на типи, запропоновані Ч. Пірсом. Якщо знаки в Пірса — ікони, індекси й символи стоять окремо одне від одного, то Якобсон уважав, що всі знаки мають спільні риси, різниця тільки в перевазі однієї характеристики над іншою.
Роботи Р. Якобсона склали окрему епоху в розвитку вивчення комунікації. Найбільше поширення дістала його схема мовної комунікації, з якої ми почали наш розгляд.
Модель Умберто Еко
Основу моделі склали кілька розроблених автором фундаментальних положень:
а) заперечення базової сутності лінгвістики в семіотичному аналізі;
б) утвердження як основних об’єктів семіотичного аналізу так званих «точок неправди»: на думку Умберто Еко, література й мистецтво фіксують те, чого не було, замість того щоб розповідати про те, що було насправді;
в) пріоритетне значення в семіотиці має візуальна комунікація.
Під лексикодами, або вторинними кодами, У. Еко розуміє різного роду значення, які відомі не всім, а тільки частині аудиторії.
Розробка У. Еко надалі послужила базовою основою для створення конкретних моделей візуальної комунікації. Ці останні в наш час широко використовуються PR-фахівцями.
Ю. Лотман уважав занадто абстрактною модель комунікації, запропоновану Р. Якобсоном, підкреслюючи, що в дійсності у мовця й слухача не може бути абсолютно однакових кодів, як не може бути й однакового обсягу пам’яті. Тобто для комунікації споконвічно потрібна нееквівалентність мовця й слухача.
Про саму комунікацію Ю. Лотман говорить як про переклад тексту з мови мого «Я» на мову твого «ТИ».
Саме ця характеристика уможливлює постійне звертання до літературного тексту, його повторне читання, оскільки в цьому випадку можливим виявляється набуття нових знань при читанні вже відомого тексту.
Для самої ж літературної комунікації Ю. Лотман запропонував також структуру зміни деавтоматизації автоматизацією.
Художній твір характеризує процес відчуження (термін рос. формалістів), створення нового погляду навіть на старий і відомий об’єкт. Але як тільки деавтоматизація сприйняття змінюється автоматизацією, автор тексту повинен запропонувати нову деавтоматизацію. Структура тексту тоді буде складатися з ланцюжків: деавтоматизація1 — автоматизація1, деавтоматизація2 — автоматизація2, деавтоматизація3 — автоматизація3 і т. д.
На думку Ю. Лотмана, для того, щоб загальна структура тексту зберігала інформативність, вона повинна постійно виводитися зі стану автоматизму, що властиво нехудожнім структурам. А у структурі художнього тексту одночасно працюють два протилежні механізми: один прагне всі елементи тексту підкорити системі, перетворити їх в автоматизовану граматику, без якої неможливий акт комунікації, а іншої — зруйнувати цю автоматизацію й зробити саме структуру носієм інформації.
Феномен читання вже відомого тексту приводить Ю. Лотмана до формулювання двох можливих типів одержання інформації. Наприклад, записка й хустка з вузликом. Якщо в першому випадку повідомлення укладене в тексті й може бути звідти вилучено, то в другому випадку повідомлення не можна витягти з тексту, що грає чисто мнемонічну роль.
Ця ж схема активного споживання інформації закладена й у фольклорній комунікації, де знову відсутня форма пасивного одержувача інформації. Слухач фольклору скоріше нагадує слухача музичної п’єси, ніж читача роману.
Ю. Лотман виділяє також дві комунікативні моделі «Я — ВІН» і «Я — Я». Останній випадок він називає автокомунікацією.
контекст зсув контексту повідомлення 1 повідомлення 2
ЯЯ
Код 1 Код 2
Передачу повідомлення самому собі Ю. Лотман трактує як перебудову власної особистості.
Поетичні тексти, на його думку, використовують обидві комунікативні системи.
Ю. Лотман проаналізував комунікативні аспекти побутового спілкування вісімнадцятого століття. Так, російське дворянство після Петра І повинне було навчатися штучними методами того, що люди на Заході діставали в ранному дитинстві. Це суперечило прийнятим нормам. Образ європейського життя подвоювався в ритуалізованій грі в європейське життя. Щоденна поведінка ставала знаками щоденної поведінки. Ступінь семіотизації, свідомого суб’єктивного сприйняття побуту як знака різко зросла. Побутове життя набувало рис театру.
Ю. Лотман розглядав культуру як генератор кодів, уважаючи, що культура зацікавлена в безлічі кодів, що не може бути культури, побудованої на одному коді. Тобто й усі явища культури трактуються ним як різного роду комунікативні механізми, тобто як різного роду мови. Звідси виникає пріоритетність лінгвістичних методів для їх аналізу.
Важливу роль у комунікативних процесах грають семіотичні моделі.
Основна одиниця, якою оперує семіотика, — знак, символ. Приміром, поняття «знакової фігури» повною мірою стосується семіотики. «Знакові фігури» впливають на комунікативні процеси. Як дим від багаття є знаком багаття, так і імідж людини, організації, країни — все це семіотичні поняття.
Семіотика допомагає паблік рилейшенз відповісти на питання:
Ми вже розглянули деякі приклади використання семіотики в різних видах комунікації. Тепер зупинимося на найбільш відомих семіотичних моделях — Р. Якобсона, У. Еко, Ю. Лотмана, Р.Барта.
1. Модель Романа Якобсона
Роман Якобсон відомий лінгвіст і семіотик. У післяреволюційні роки він переїхав у Прагу, а потім у США, де працював професором Массачусетського технологічного інституту. У своїй роботі «Лінгвістика й поетика» він представив мовну комунікацію у вигляді шести факторів, кожному з яких відповідає особлива функція мови.
Емотивна (експресивна) функція
Пов’язана з адресантом і має на меті вираження його ставлення до того, що він говорить. У мові, як правило, той самий зміст навіть інтонаційно ми можемо оформити так, щоб було зрозуміле наше схвалення, осуд тощо. Р. Якобсон наводить приклад, що актор Московського художнього театру як експеримент вимовляв фразу «Сьогодні ввечері» за допомогою сорока різних інтонацій. І що найважливіше — ці інтонації однозначно зчитувалися аудиторією.
Конативна функція (функція засвоєння)
Відбиває орієнтацію на адресата. Сюди підпадають серед іншого такі форми мовлення, як кличний відмінок і наказовий спосіб. Вона виражає безпосередній вплив на співрозмовника.
Фатична функція
Зорієнтована на контакт, для неї важлива не передача інформації, а підтримка контакту. Це розмови про погоду, розмови під час святкування дня народження, де найважливішим стає не новизна інформації, а процес підтримки контакту. Ми часто перевіряємо контакт словами «Ти слухаєш?, Ти чуєш?»
Метамовна функція
Пов’язана з кодом: не знаючи слова, ми можемо запитати про його значення й дістати відповідь. Відповідь може бути дана описово, за допомогою інших слів, а може й просто за допомогою показу предмета.
Поетична функція
Спрямована на повідомлення. Це центральна функція для словесного мистецтва, для якого характерна більша увага до форми, ніж до змісту повідомлення. Наше побутове мовлення більш зорієнтоване на зміст.
Референтивна (денотативна, когнітивна) функція
Зорієнтована на контекст і являє собою відсилання на об’єкт, про який іде мова в повідомленні.
Роман Якобсон запропонував також свій аналіз знаків, уважаючи, що «для зорових знаків важливіше просторовий вимір, а для слухових — часовий.
Р. Якобсон істотно доповнив і розвинув розподіл знаків на типи, запропоновані Ч. Пірсом. Якщо знаки в Пірса — ікони, індекси й символи стоять окремо одне від одного, то Якобсон уважав, що всі знаки мають спільні риси, різниця тільки в перевазі однієї характеристики над іншою.
Роботи Р. Якобсона склали окрему епоху в розвитку вивчення комунікації. Найбільше поширення дістала його схема мовної комунікації, з якої ми почали наш розгляд.
Модель Умберто Еко
Основу моделі склали кілька розроблених автором фундаментальних положень:
а) заперечення базової сутності лінгвістики в семіотичному аналізі;
б) утвердження як основних об’єктів семіотичного аналізу так званих «точок неправди»: на думку Умберто Еко, література й мистецтво фіксують те, чого не було, замість того щоб розповідати про те, що було насправді;
в) пріоритетне значення в семіотиці має візуальна комунікація.
Під лексикодами, або вторинними кодами, У. Еко розуміє різного роду значення, які відомі не всім, а тільки частині аудиторії.
Розробка У. Еко надалі послужила базовою основою для створення конкретних моделей візуальної комунікації. Ці останні в наш час широко використовуються PR-фахівцями.
Модель Юрія Лотмана
Ю. Лотман уважав занадто абстрактною модель комунікації, запропоновану Р. Якобсоном, підкреслюючи, що в дійсності у мовця й слухача не може бути абсолютно однакових кодів, як не може бути й однакового обсягу пам’яті. Тобто для комунікації споконвічно потрібна нееквівалентність мовця й слухача.
Про саму комунікацію Ю. Лотман говорить як про переклад тексту з мови мого «Я» на мову твого «ТИ».
Саме ця характеристика уможливлює постійне звертання до літературного тексту, його повторне читання, оскільки в цьому випадку можливим виявляється набуття нових знань при читанні вже відомого тексту.
Для самої ж літературної комунікації Ю. Лотман запропонував також структуру зміни деавтоматизації автоматизацією.
Художній твір характеризує процес відчуження (термін рос. формалістів), створення нового погляду навіть на старий і відомий об’єкт. Але як тільки деавтоматизація сприйняття змінюється автоматизацією, автор тексту повинен запропонувати нову деавтоматизацію. Структура тексту тоді буде складатися з ланцюжків: деавтоматизація1 — автоматизація1, деавтоматизація2 — автоматизація2, деавтоматизація3 — автоматизація3 і т. д.
На думку Ю. Лотмана, для того, щоб загальна структура тексту зберігала інформативність, вона повинна постійно виводитися зі стану автоматизму, що властиво нехудожнім структурам. А у структурі художнього тексту одночасно працюють два протилежні механізми: один прагне всі елементи тексту підкорити системі, перетворити їх в автоматизовану граматику, без якої неможливий акт комунікації, а іншої — зруйнувати цю автоматизацію й зробити саме структуру носієм інформації.
Феномен читання вже відомого тексту приводить Ю. Лотмана до формулювання двох можливих типів одержання інформації. Наприклад, записка й хустка з вузликом. Якщо в першому випадку повідомлення укладене в тексті й може бути звідти вилучено, то в другому випадку повідомлення не можна витягти з тексту, що грає чисто мнемонічну роль.
Ця ж схема активного споживання інформації закладена й у фольклорній комунікації, де знову відсутня форма пасивного одержувача інформації. Слухач фольклору скоріше нагадує слухача музичної п’єси, ніж читача роману.
Ю. Лотман виділяє також дві комунікативні моделі «Я — ВІН» і «Я — Я». Останній випадок він називає автокомунікацією.
контекст зсув контексту
повідомлення 1 повідомлення 2
Я Я
Код 1 Код 2
Передачу повідомлення самому собі Ю. Лотман трактує як перебудову власної особистості.
Поетичні тексти, на його думку, використовують обидві комунікативні системи.
Ю. Лотман проаналізував комунікативні аспекти побутового спілкування вісімнадцятого століття. Так, російське дворянство після Петра І повинне було навчатися штучними методами того, що люди на Заході діставали в ранному дитинстві. Це суперечило прийнятим нормам. Образ європейського життя подвоювався в ритуалізованій грі в європейське життя. Щоденна поведінка ставала знаками щоденної поведінки. Ступінь семіотизації, свідомого суб’єктивного сприйняття побуту як знака різко зросла. Побутове життя набувало рис театру.
Ю. Лотман розглядав культуру як генератор кодів, уважаючи, що культура зацікавлена в безлічі кодів, що не може бути культури, побудованої на одному коді. Тобто й усі явища культури трактуються ним як різного роду комунікативні механізми, тобто як різного роду мови. Звідси виникає пріоритетність лінгвістичних методів для їх аналізу.
-
Add a note